ProZ.com translation contests »
1st Annual ProZ.com Translation Contest: "Awakening" » English to Ukrainian » Entry by Maryna Porplenko

Source text in English

Translation by Maryna Porplenko (#7736)

Heathrow Airport is one of the few places in England you can be sure of seeing a gun. These guns are carried by policemen in short-sleeved shirts and black flak-jackets, alert for terrorists about to blow up Tie-Rack. They are unlikely to confront me directly, but if they do I shall tell them the truth. I shall state my business. I’m planning to stop at Heathrow Airport until I see someone I know. (...)

Astonishingly, I wait for thirty-nine minutes and don’t see one person I know. Not one, and no-one knows me. I’m as anonymous as the drivers with their universal name-cards (some surnames I know), except the drivers are better dressed. Since the kids, whatever I wear looks like pyjamas. Coats, shirts, T-shirts, jeans, suits; like slept-in pyjamas. (...)

I hear myself thinking about all the people I know who have let me down by not leaving early on a Tuesday morning for glamorous European destinations. My former colleagues from the insurance office must still be stuck at their desks, like I always said they would be, when I was stuck there too, wasting my time and unable to settle while Ally moved steadily onward, getting her PhD and her first research fellowship at Reading University, her first promotion.

Our more recent grown-up friends, who have serious jobs and who therefore I half expect to be seeing any moment now, tell me that home-making is a perfectly decent occupation for a man, courageous even, yes, manly to stay at home with the kids. These friends of ours are primarily Ally’s friends. I don’t seem to know anyone anymore, and away from the children and the overhead planes, hearing myself think, I hear the thoughts of a whinger. This is not what I had been hoping to hear.

I start crying, not grimacing or sobbing, just big silent tears rolling down my cheeks. I don’t want anyone I know to see me crying, because I’m not the kind of person who cracks up at Heathrow airport some nothing Tuesday morning. I manage our house impeccably, like a business. It’s a serious job. I have spreadsheets to monitor the hoover-bag situation and colour-coded print-outs about the ethical consequences of nappies. I am not myself this morning. I don’t know who I am.
Аеропорт Хітроу – це одне з небагатьох місць в Англії, де ви можете бути впевнені у тому, що побачите тут пістолет. Ці пістолети носять поліцейські, що вдягнені у сорочки з короткими рукавами та чорні бронежилети, очікуючи на терористів, які збираються підірвати крамницю краваток Тай-Рєк.
Скоріше за все, вони не будуть зупиняти мене для перевірки, але, якщо вони це зроблять, я буду вимушений сказати їм правду. Я розкажу їм про свою справу. Я планую залишатися у аеропорту Хітроу, доки я не зустріну когось зі своїх знайомих. (…)

На диво, я вже чекаю на протязі тридцяти дев’яти хвилин, але я не бачу ні однієї знайомої людини. Ні однієї! І ніхто не знає мене. Я такий самий невиразний як водії з їх загальними іменними значками (я навіть знаю деякі прізвища). Ось тільки водії одягнені краще . Ще з дитинства усе, що вдягаю я, має вигляд пижами - пальто, сорочки, футболки, джинси – ніби піжама, у який вже спали. (…)

Я відчуваю свої думки про всіх моїх знайомих, що розчарували мене тим, що не відправилися вранці у вівторок у будь-якому популярному європейському напрямку. Мої колишні колеги зі страхової контори повинні ще й досі стовбичити на роботі, як я завжди і говорив це про них, коли я стирчав там теж, марнуючи свій час, і не міг заспокоїтися, коли Елі у той самий час рухалася впевнено далі, одержуючи ступінь кандидату наук та її першу дослідницьку стипендію в університеті Рединга - її перше просування.

Наші більш сучасні розсудливі друзі, що займають серйозні пости, та яких я очікую побачити з вірогідність 50% у будь-який момент зараз, говорять мені, що домогосподарство є цілком пристойна робота для чоловіка, навіть у чомусь відважна. Так, це мужньо залишатися дома з дітьми. Ці наші друзі є головним чином друзями Елі. Здається, я більше вже нікого не знаю. Та вдалі від дітей та літаків над головою, коли я чую свої думки, я відчуваю думки людини, що скаржиться та жаліється. Але це зовсім не те, що я сподівався почути.

Я почав плакати. Ні, я не кривлявся, не голосив. Просто великі мовчазні сльози котилися по моїх щоках. Я не хотів, щоб хтось з моїх знайомих побачив, як я плачу. Я не така людина, що впадає в депресію без всілякої причини у аеропорту Хитроу, вранці у вівторок. Я бездоганно керую нашим домом, як бізнесом. Це серйозна робота. Я маю електронні таблиці для дослідження за станом мішків для збору пилу у пилососі та печатний матеріал з кольоровими закодованими позначками про етичні наслідки підгузок. Сьогодні вранці я не схожий на самого себе. Я не знаю хто я…