ProZ.com translation contests »
1st Annual ProZ.com Translation Contest: "Awakening" » English to Ukrainian » Entry by Alexander Onishko

Source text in English

Translation by Alexander Onishko (#7336) — Winner

Heathrow Airport is one of the few places in England you can be sure of seeing a gun. These guns are carried by policemen in short-sleeved shirts and black flak-jackets, alert for terrorists about to blow up Tie-Rack. They are unlikely to confront me directly, but if they do I shall tell them the truth. I shall state my business. I’m planning to stop at Heathrow Airport until I see someone I know. (...)

Astonishingly, I wait for thirty-nine minutes and don’t see one person I know. Not one, and no-one knows me. I’m as anonymous as the drivers with their universal name-cards (some surnames I know), except the drivers are better dressed. Since the kids, whatever I wear looks like pyjamas. Coats, shirts, T-shirts, jeans, suits; like slept-in pyjamas. (...)

I hear myself thinking about all the people I know who have let me down by not leaving early on a Tuesday morning for glamorous European destinations. My former colleagues from the insurance office must still be stuck at their desks, like I always said they would be, when I was stuck there too, wasting my time and unable to settle while Ally moved steadily onward, getting her PhD and her first research fellowship at Reading University, her first promotion.

Our more recent grown-up friends, who have serious jobs and who therefore I half expect to be seeing any moment now, tell me that home-making is a perfectly decent occupation for a man, courageous even, yes, manly to stay at home with the kids. These friends of ours are primarily Ally’s friends. I don’t seem to know anyone anymore, and away from the children and the overhead planes, hearing myself think, I hear the thoughts of a whinger. This is not what I had been hoping to hear.

I start crying, not grimacing or sobbing, just big silent tears rolling down my cheeks. I don’t want anyone I know to see me crying, because I’m not the kind of person who cracks up at Heathrow airport some nothing Tuesday morning. I manage our house impeccably, like a business. It’s a serious job. I have spreadsheets to monitor the hoover-bag situation and colour-coded print-outs about the ethical consequences of nappies. I am not myself this morning. I don’t know who I am.
Якщо і можна десь побачити справжній автомат, так це в аеропорту "Бориспіль". Зброю міцно тримають в руках міліціонери в блакитних сорочках та чорних куленепробивних жилетах. Вони пильнують, щоб терористи часом не підірвали відділ краваток в магазині безмитної торгівлі. Аль-Каїда ж бо давно накидає оком на цей стратегічний об'єкт. Я не дуже схожий на терориста, і навряд чи міліціонери підійдуть до мене. Але якщо таки підійдуть, я скажу їм усю правду. Розповім, що хочу перевірити старовинну легенду про те, що коли чекатимеш в Борисполі достатньо довго, то обов'язково зустрінеш там котрогось зі своїх знайомих. (...)

Ну й дива! Чекаю вже тридцять дев'ять хвилин, а ще не побачив жодного знайомого обличчя. Ані однісінького! Та й мене, здається, теж ніхто не впізнає. Я такий самий безіменний, як і водії, що їм спеціально чіпляють беджика з прізвищем (деякі з цих прізвищ я запам’ятав). Різниця між нами у тім, що водії значно краще вдягнені. З самого малечку, яку б річ я не вдягнув, вона одразу ж перетворюється на піжаму. Вдягнеш пальто або сорочку, футболку або джинси, чи навіть костюм, подивишся у люстро – так і є: знов та сама стара піжама. (...)

Я чую свої думки. Я думаю про всіх своїх знайомих, які так підвели мене сьогодні. Чому ж ніхто з них не прийшов, щоб сісти у літак та полинути у вирій! Мої колишні колеги зі страхової компанії мабуть і досі сидять, зігнувшись, за своїми столиками. Болото є болото! Я казав це іще тоді, коли й сам просиджував штани разом із ними. А поки я марнував там час і намагався визначитися, чого ж я насправді хочу, Олена крок за кроком йшла вперед: захистила кандидатську, вибила фінансування на свої наукові дослідження в університеті, здобула перше підвищення…

З'явилися в нас і нові друзі. Поважні люди на чималих посадах, тож я будь-якої миті можу зустріти тут когось з них. Підсвідомо саме на це я і сподіваюсь. Так от вони кажуть, що вести домашнє господарство - це цілком гідна чоловіка справа, і що вона навіть вимагає неабиякої мужності. Воно ніби й так: сидіти з дітьми - це не для слабких духом... Ці наші друзі, вони, правду кажучи, є друзями Олени. Здається, в мене вже і власних друзів не лишилося. От холера! Саме зараз, коли я на безпечній відстані від галасу дітей та гуркоту літаків, і можу, нарешті, послухати власні думки, я натрапив на хвилю, де транслюють думки якогось жалюгідного скиглія. Правду кажучи, не це я хотів почути.

І тут я починаю плакати. Я не скімлю і не рюмсаю, просто великі краплини сліз котяться по моєму обличчю. Звісно, я не хочу щоб хтось зі знайомих побачив, як я плачу. Я ж не якась там домогосподарка, що може ні з того ні з сього розпустити нюні просто в аеропорту. Я - зразковий хатній менеджер. Це ж серйозне діло! Маю навіть діаграми використання пилосмока та кольорові ілюстрації щодо аморальності застосування памперсів з огляду на здоров'я маленьких хлопчиків. Щось я сам не свій сьогодні зранку. Хлопці, хто я?